У молодості Джилліан Андерсон починала акторську кар’єру в часи, коли сексуальність була одним із головних орієнтирів у моді. Тепер, у 58 років, після свого першого виходу на подіум Miu Miu, акторка розповідає, що для неї означає одягатися заради задоволення. І чому сьогодні їй важливо подобатися передусім самій собі. 
З роками я зрозуміла, що мода рідко зводиться лише до одягу. Те, що ми носимо, багато про нас розповідає: хто ми, ким хочемо бути, у що віримо. Одяг може захищати. Може привертати увагу. А може бути способом протесту. У 1996 році читачі британського чоловічого журналу For Him Magazine назвали мене “Найсексуальнішою жінкою світу”. На той час такий титул сприймався майже як остаточний вердикт масової культури. Але наскільки сексуальною я сама почувалася чи навіть мала вигляд в той момент, це вже зовсім інша історія. До і після того, як Дана Скаллі стала справжнім феноменом, у мене були періоди, коли я одягалася з усією зухвалістю молодості. Я носила такі короткі спідниці, що жакет до середини стегна повністю їх закривав. Носила штани настільки низько на стегнах, що з-під них визирали стринги. Я хотіла провокувати. Пам’ятаю, як одного разу в Starbucks помітила косий погляд батька й відчула його осуд і збентеження. Це відчуття було мені добре знайоме. Але я вже не пам’ятаю, чи прийняла цей сором і згодом непомітно змінила свій стиль, чи просто відмахнулася від нього з властивою мені бунтівливістю. Одне знаю точно: сором був зі мною відтоді, як я стала достатньо дорослою, щоб хотіти уваги. Він сидів на мені наче одяг, пошитий точно за моїми мірками. І водночас я вперто продовжувала вдягатися так, як хотіла, ніби навмисно провокувала будь-кого, хто наважиться щось сказати чи відреагувати. Уся іронія полягала в тому, що коли “світ” оголосив мене найсексуальнішою жінкою, я почувалася зовсім не сексуальною. Я виховувала маленьку дитину й працювала по багато годин на день. Коли зі мною телефоном записували інтерв’ю для матеріалу FHM, я сиділа в старій просторій фланелевій піжамі, а моя донька постійно забігала до кімнати й вибігала з неї. На той час я вже деякий час була сама після розриву з її батьком і ні з ким не зустрічалася. Я закрилася від світу, намагалася захистити себе й майже не відчувала власного тіла. Так само я тоді й одягалася. Образ, який бачили в мені інші, не мав нічого спільного з моїм реальним життям. І це попри латексне боді та оголений живіт на фотографіях для FHM. Моє життя тоді складалося зі знімань, вивчення реплік і материнства. Минуло багато років, перш ніж я знову почала свідомо вдягатися так, щоб когось спокусити. Я могла обрати певну річ для нового коханого або для червоної доріжки, бо думала, що саме такою мене хочуть бачити “вони”: коханий або модні критики. Утім, хочу офіційно зазначити, що сукня Eduardo Lucero, у якій я прийшла на вечірку Vanity Fair після церемонії “Оскар” у 2001 році й показала стринги, насправді була суто практичним рішенням. Я просто хотіла уникнути ситуації, коли крізь напівпрозору тканину могло бути видно волосся на лобку. А вираз мого обличчя на всіх тих заходах і червоних доріжках, під спалахами камер, говорив сам за себе: “Та пішли ви. Я це ненавиджу. Я вам не циркова мавпа”. І тут я знову повертаюся до сорому й того, як він пов’язаний із суспільним ставленням до жіночого тіла. У ті роки я була страшенно критичною до себе. Моя вага змінювалася ще з дитинства, а я зовсім не розуміла, хто я така. І це попри те, що я знімалася в “Секретних матеріалах”, одному з найпопулярніших серіалів свого часу, і мала вдягатися як доросла жінка, щоб представляти його на публіці. Те, наскільки погано я себе знала, було помітно і з моїх невдалих модних образів. Коли я влучала з одягом, це було радше випадковістю. Але навіть тоді мене дратувало, що я мала усміхатися, коли все навколо здавалося суцільною виставою. Насправді я була невпевненою й наляканою. Єдине, що я вміла, це приходити, робити крок за кроком і, наскільки могла, вдавати, що знаю, як із усім цим упоратися. Згодом у мене почалися стосунки з чоловіком, який зовсім інакше ставився до власного тіла. Він був колишньою моделлю й актором, багато часу проводив просто неба, займався серфінгом і тренувався. Свіже повітря й оголене тіло були для нього чимось цілком природним. Він жив легко. У рідкісні вихідні між моїми 80-годинними робочими тижнями я приїжджала до нього в Сан-Дієго. І ці поїздки несподівано допомогли мені знову відчути власне тіло. Ми займалися серфінгом, тренувалися, стежили за харчуванням. Десь між океаном і спортзалом я згадала, як це: справді відчувати своє тіло, а не просто жити в ньому на автоматі. Власного стилю я тоді ще не знайшла, але носила прості літні сукні, шорти й маленькі топи. Не тому, що хтось хотів бачити мене саме такою. Просто цей одяг відповідав тій версії мене, яку раніше я не почувалася достатньо впевненою, щоб показати. Більшу частину життя я одягалася або для того, щоб сховатися, або для того, щоб привернути увагу. І за обома крайнощами стояла невпевненість у собі. Навіть коли я сама обирала відвертий одяг і свідомо привертала до себе погляди, усередині все одно залишалася настороженою й розлюченою. Хоча саме я вирішувала, що вдягнути. Мали минути десятиліття, перш ніж я почала обирати одяг не лише для того, щоб почуватися красивою та впевненою. Найважливіше було навчитися вдягатися для себе. Уперше я по-справжньому зрозуміла це у 2013 році, коли зіграла старшу інспекторку Стеллу Гібсон у серіалі BBC “Крах”. Вона носила бездоганні шовкові блузи та спідниці-олівці. Стелла була спокійною, упевненою в собі й дуже чуттєвою. Вона вдягалася так, як подобалося їй самій, і не шукала чужого схвалення. Грати таку жінку стало для мене справжнім відкриттям. Я зрозуміла: ось у чому справжня сила. Згодом щось подібне сталося зі мною під час роботи над роллю Джин Мілберн у “Статевому вихованні”. Вона не соромилася власної сексуальності й мала свій особливий стиль. Те, як вона ставилася до одягу й власного тіла, ніяк не залежало від думки інших. Стелла й Джин несподівано допомогли мені пов’язати різні частини власного життя: мене як акторку, мене як знаменитість, яка постійно має справу з модою, і мене як активістку. Я стала відомою завдяки героїням, які не бояться порушувати усталені правила й ставити під сумнів авторитети. Вони впевнено почуваються у власному тілі, виступають за рівність і репрезентацію, відверто говорять про секс, близькість і сексуальність. І що довше я грала таких жінок, то більше сама ставала схожою на них. Тепер усе це можна сказати й про мене. Можливо, саме тому одного дня я з’явилася на “Золотому глобусі” в сукні, розшитій зображеннями вульв. Сукня ніколи не буває просто сукнею. Іноді вона ставить запитання. Іноді стає дзеркалом. Іноді може щось розповісти про людину, яка її носить. А іноді, і це, мабуть, найцікавіше, вона багато розповідає про тих, хто на неї дивиться. Одяг може змусити нас замислитися над власними уявленнями про ідентичність, гендер, красу, владу й межі того, що суспільство вважає прийнятним. Найбільше мене зацікавила не лише реакція на саму сукню, а й те, як швидко розмова вийшла далеко за межі моди. Люди майже перестали говорити про майстерність її створення чи художню цінність. Натомість почали говорити про те, чому жіноче тіло досі викликає в суспільстві стільки ніяковості. Коли тіло стає мистецтвом, а коли його вважають непристойним? Хто вирішує, що є прийнятним, а що ні? Що можна вважати проявом свободи й сили? Це вже не питання вишивки чи силуету. Це питання культури. Якщо ця сукня чогось і досягла, то, можливо, саме цього. Вона змусила людей замислитися не лише над тим, що вони бачать, а й над тим, чому це викликає в них саме таку реакцію. Тому вона стала чимось більшим, ніж просто пам’ятний модний образ. Вона стала приводом поговорити про те, як суспільство сприймає тіло, сексуальність і право людини відкрито виражати себе. Якби хтось сказав мені, коли я вперше опинилася в центрі світової уваги у 24 роки, що одного дня почуватимуся достатньо впевнено, щоб не лише створювати модні образи, які всі обговорюють і які задають тренди, а й починати суспільні дискусії від власного імені, а не лише через своїх героїнь, я б сказала, що ви під кайфом. Я б так само не повірила, що одного дня зможу настільки сміливо й відверто говорити про секс, сексуальність, самоцінність і прийняття власного тіла. Але насправді все доволі просто. Не легко, але просто. Коли на початку цього року я закривала показ Miu Miu, це був мій перший вихід на подіум. Можливо, зовні я здавалася спокійною. Насправді я намагалася не перечепитися на квадратних підборах, які ніколи не були моєю сильною стороною, і впоратися з грудками бруду та трави. До всього ще й обрізані Spanx уперто скочувалися вгору й утворювали під одягом далеко не сексуальну складку. Тим часом навколо мене неймовірно високі моделі легко йшли подіумом довгими кроками з майже надприродною грацією. Тож я зробила єдине, що вміла: поставила одну ногу перед іншою і пішла. Багато в чому цим я завдячую героїням, яких мала честь грати. Вони вчили мене, поки я буквально ходила в їхньому взутті. Я провела безліч годин, удаючи, що знаю, як почуватися вільно у власному тілі, як бути чуттєвою у своєму одязі й, найголовніше, як бути впевненою в собі. Але така свобода не з’являється за одну ніч. Вона складається з тисяч маленьких рішень. Це не лише звичка трохи рівніше тримати спину. Це ще й уміння зупиняти той жорстокий внутрішній голос, який постійно тебе критикує. Це звичка ставитися до себе з добротою і вважати таке ставлення нормою, а не винятком. Зрештою те, що спочатку доводилося грати, стає природним. А самоповага стає звичкою. І це підводить мене, мабуть, до головного. Впевненість у собі не означає, що ми перестаємо соромитися чи ніяковіти. Вона означає, що ми продовжуємо рухатися вперед попри ці відчуття. Майже кожен із нас носить у собі щось, чого інші не бачать, буквально чи метафорично. І люди навколо майже ніколи не помічають стільки, скільки нам здається. Звісно, ми можемо, як заведено казати, “працювати над собою” й поступово розбиратися з усім цим у власному темпі. Але поки що чому б не скористатися акторським методом? Чому б не спробувати поводитися так, ніби ми вже стали тією людиною, якою хочемо бути? Що довше ми живемо так, ніби не відчуваємо сорому, або, навіть якщо відчуваємо, не дозволяємо йому нами керувати; що частіше ставимося до себе з повагою й очікуємо такого самого ставлення від інших; що частіше вдягаємося для себе й учимося не перейматися тим, що думають або говорять інші, то впевненішими стаємо. І ця впевненість належить лише нам. Ось, власне, і все. Найспокусливіше, що кожен із нас може вдягнути, це спокійна впевненість у тому, що наше місце саме там, де ми є. Все інше це просто одяг. За матеріалом vogue.co.uk