На Венеційському кінофестивалі відбулася премʼєра “Bucking Fastard”, першої за сім років ігрової стрічки легендарного режисера Вернера Герцога. Руні й Кейт Мара зіграли сестер, які говорять, думають і закохуються синхронно, а сам фільм режисер присвятив Девіду Лінчу. Кінокритикиня Соня Вселюбська розповідає, як ця химерна ірландська казка перетворюється на розмову про життєву необхідність самотності. Джин і Джоан, ледь не ідентичні сестрички-красуні, роблять усе разом і живуть душа в душу. Це міг би бути банальний, старий як світ, штамп для побудови твору в будь-якому з видів мистецтва. Втім, фільм, який починається з присвяти Девіду Лінчу й походить від живого класика світового кіно Вернера Герцога, авжеж, банального прочитання не пропонуватиме. Перед нами химерний, гіпнотичний і зрештою трагічний фільм, якому складно знайти сучасне порівняння як за формою, так і за сюжетом. Поняття “жити душа в душу” в “Bucking Fastard” варто сприймати буквально. Джин і Джоан ніколи не залишають одна одну. Вони носять ідентичні максісукні у квітковий принт. Вони наливають чай разом, тримаючи чайник і чашку та охоплюючи руки одна одній. Вони пилососять квартиру так, що коли треба втиснутися поміж меблями до запиленого кута, це стає такою великою проблемою, що краще покинути прибирання, ніж розчепити руки. Вони навіть ніколи не промовляють речення поодинці, тільки в перфектному синхроні. Тож не диво, що Джин і Джоан також ділять коханця, якого ледь не вбили своєю фатальною любов’ю, помноженою на два. Саме цією драмою і відкривається фільм: десь у суді сучасного Дубліна суддя наголошує, що безпрецедентна ситуація не залишає йому вибору, окрім як порушити закон, і дозволити дівчатам давати показання разом. Виходячи на трибуну, вони розповідають, як зустріли Гарета, що, п’яний, увірвався в церкву. Дівчат можна зрозуміти, адже Гарета грає Орландо Блум, але він опинився справжнім ловеласом, який використав дівчат, щоб гарно провести час перед власним весіллям. Вернер Герцог, що працює крізь жанри, від ігрового кіно в Амазонії “Фіцкарральдо” (1982) до документальної стрічки 2025-го року про слонів-привидів з однойменною назвою, дуже добре знає, як прикути глядача до екрана найнекомфортнішими та незвичними історіями. Так він і з перших хвилин тримає нас в інтризі, бо хочеться не лише дізнатися про цих сестер усе, а й загалом зрозуміти, в який жанр повернеться ця історія, яка балансує між сюрреалізмом і реалізмом. Герцог змусить нас чекати, але за терпіння здобудемо винагороду. Протягом усього фільму сестри говорять виключно одноголосно, навіть синхронізуючи свої обмовки поміж словами, і спочатку це створює комічний ефект. Утім, камера, яка обсесивно заглядає їм в очі, потроху відкриває певний біль, їхню вразливість і довірливість світові, що суперечить дівочій грайливості, якою вони знезброюють чоловіків. Фокус на потаємних сторонах людської душі є наскрізною темою Герцога вже майже в семи десятках фільмів, і тут вона зрештою знаходить свій корінь. Незабаром ми дізнаємося, що від дівчат давно відвернулися батьки, певно, через сором або через відчуття провини за те, що вони наробили з їхнім життям, хоча нам залишається тільки спекулювати. Герцог і його колеги не раз доводили, повторюючи за психоаналітиками, що там, де ховається дитяча травма, виростає нездорова риса співзалежності й дещо хворого пошуку любові. За сюжетом, вони й надалі вирушають у більший пошук, що простягнеться на роки й на кілька континентів, і ані чиїсь поради, ані болісні уроки долі не зможуть їх зупинити. Тільки-но дівчата отямилися від розбитого серця і переїхали у квартиру в індустріальному районі Дубліна, приходить красива сцена, яка розставляє акценти на жанровості й емпатії режисера. До сестер завітає молодий чоловік, колишній наркозалежний, а нині соціальний працівник, і дає їм нестерпно важке завдання – відкрити маленьку бляшанку сардин. Джин і Джоан за звичкою кидаються робити це вдвох, але безрезультатно. Зрештою, як метафорично пояснює чоловік, у житті є багато речей, які не просто необхідно робити самостійно, а й загалом неможливо зробити удвох. Руні й Кейт Мара, видатні акторки й сестри в реальному житті, уперше потрапляють на екран разом у таких складних ролях. Попри те, що Герцог відомий своїм непростим характером на майданчику, акторки віддаються ролям без залишку, і те, як синхронно вони промовляють ці численні репліки, підлаштовуючись одна під одну емоційним тембром голосу й при цьому залишаючись у межах закритих характерів, зачаровує своєю віддачею. А передусім, їхня натуралістична, віддана гра — це неабияке випробування акторського его. Ім вдається ділити кожен кадр навпіл, не перетягуючи акцент на себе, та й загалом віддати своє реальне сестринство такому кіноекспериментові, який, здається, ніяк не міг би вдатися без їхніх постатей, а про заміну можливостями комп’ютерної графіки годі й казати. Власне, ця специфічна естетика натуралізму в “Bucking Fastard” народжується з принципів кіновиробництва Герцога. Німецький режисер, а також викладач-ментор для юних колег, непохитно пропагує принцип знімати фільми якомога дешевше – реальна локація, камера й талановиті актори фактично є все, що йому потрібно. Звідси й ця ненавмисно рухома камера, кілька не бездоганних діалогових сцен, яким не завадив би другий дубль, сируватий монтаж та мінімум кольорокорекції, що разом створюють такий брутальний необроблений ефект, який може як зачарувати, так і відштовхнути. 
Найсильніша перевага “Bucking Fastard” у тому, як він елегантно говорить про екзистенційну природність людської самотності. Чи то наливати чай однією рукою, чи то знайти поклик свого серця – якою б болючою не була ця ідея, вона є ключем до того, як знайти собі власне призначення на цій жорстокій планеті. На пресконференції Герцог зізнався, що присвята фільму Девіду Лінчу — це його жест смутку за те, що на цій прем’єрі Лінч бути не зможе. Але покійному режисерові цей фільм, без сумніву, сподобався б.